УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПО КОЗАЧИМ МІСТАМ ДОНБАСУ (1917—44рр.)

Перші парафії УАПЦ на терені нашої області з'явилися з початком 1920-х років, а вірніше - з 1922, коли була заснована парафія у м. Слов'янську. Не можна категорично стверджувати, що саме вона є першою церквою; даної релігійної конфесії на землі Донбасу, однак найбільше сьогодні відомостей зібрано саме про неї Парафія УАПЦ, утримуючи у спільному користуванні з Російською православною (тихонівською) церквою храм Олександра Невського на залізничному вокзалі у Слов'янську, займала його правий Миколаївський притвор. Саму церкву було поділено на дві частини тонкою фанерною перегородкою, так, що обидві служби (російську й українську) можна було почути, знаходячись у будь-якій з них. За споминами очевидців, людей ходило багато як до УАПЦ, так і, до тихонівців ще донедавна (1995 рік) були живі свідки вінчань молодих пар автокефальним священником. Російський піп носив бороду, а український мав коротку стрижку й голився.

УАПЦ у Слов'янську проіснувала до 1930 року, коли її силою закрила і заборонила радянська влада. Зі священників того періоду відомий один — о. Микита (Мілодан). Він походив з Донеччини, після заборони УАПЦ не перейшов у московську церкву і хоча утримував зв'язки з російським духовенством, що лишилося на волі після терору 1937—38 років, права служити у російській церкві не мав. Під час II Світової війни до автокефалії, що відновила свій приход у місті, за даними, які зібрав автор, Мілодан не належав.

Помер о. Микита у 1960-х рр. і був, похований на одному з цвинтарів Слов'янська. Загалом даних, як і статистики про громади УАПЦ 1920-х років на Донбасі, небагато. Відомо, що їх було тут 4, місця, перебування двох — Слов'янськ і с. Дружківка (вірогідно — с. Олексієво-Дружківка). Де знаходилися останні дві, поки що неясно. Підпорядкувалися наші приходи УАПЦ Харківсько-Донецькій (до  1926  року), а  потім Харківсько-Слобожанській єпархії. На історії цих двох, здавалось би, різних назв однієї і тієї ж кафедри УАПЦ варто зупинитись детальніше.

Коли 1926 року більшовики заарештували Харківського єпископа Української Автокефальної Православної Церкви за проповіді, у яких він викривав безбожну владу, одне з центральних звинувачень ГПУ сформулювало так: ІМЕНУВАВ свою єпархію Харківсько-Донецькою. Після цього, вірогідно, щоб і не дратувати більшовицьких комісарів, приймається рішення духовним керівництвом УАПЦ щодо зміни назви на Харківсько-Слобожанську, хоча самі парафії Донеччини іншій єпархіальній кафедрі не підпорядковувались. Провідну роль у цій справі зіграв партактив й комуністичні урядовці виключно і саме Донбасу, які перед тим вже задушили українізацію у своїх районах.

Більш шовіністичного бузувірства, по відношенню до УАПЦ в Україні просто не знайдеш. Подібних речей не дозволяли собі навіть німці, коли прийшли сюди, 1941 року. Ось чому і зараз, у новітні часи відродженої Української Держави Донбас лишається самим шовіністичним, старовинне Святогір'я віддається росіянам, а Українська Православна Церква Київського Патріархату діє в умовах фактичної окупації.

Донецька влада протягом усіх 20-х років вела боротьбу за знищення УАПЦ в нашому краї. 1927 року керівництво села Олексієво-Дружківка відбирає у місцевої автокефальної громади храм, що був у спільнім користуванні української та; російської церков й віддає наказ розпродати майно української парафії «за невзнос ремонтного боргу». І тільки після того, коли питання про усі ці безчинства були винесені 11—15 травня 1927 року на засіданні Микільських зборів ВПЦ Ради, ГПУ через своїх представників, повернуто храм й майно, що не встигли продати, віруючим. Однак водночас безбожна влада відмовила Всеукраїнській Православній Церковній Раді у питанні передачі храму в с. Констянтинівці на Донеччині тамтешній громаді УАПЦ.

У 1922—ЗО роках в Україні ГПУ інспірує декілька розколів в середині відродженої української церкви, а також творить два альтернативні «релігійні об'єднання» — Діяльно-Христова церква (ДХЦ) і Братське об'єднання Української православної автокефальної церкви (БОПУПАЦ).

Це поширило й поглибило центробіжні тенденції в УАПЦ майже по всій Україні, однак, на Донбасі ГПУ не спромоглося створити ні одного приходу ДХЦ або БОПУПАЦ. Тут розкол не прижився, що є доказом високого духовного рівня донецьких українських автокефальних священників й моральної чистоти їх пастви. Достеменно відомо, що спроби такі робилися у 1924—26-у й 1930-х роках (Ф. Булдовський).

Існує проблема з статистикою числа приходів Української церкви у Донбасі, про що зазначав в одній з своїх статей донецький історик В. М. Нікольський. Як підраховано ним, розбіжність складає від 4 до 32 й від 926 до 14.727 кількості парафій та членів громад. Сама УАПЦ завжди подавала їх число, у 4,, але автор цієї роботи більш схиляється до даних В. Нікольського, бо статистика Української Автокефальної Православної Церкви фіксує стан 1—2 років (1926—27), а дані, подані донецьким істориком, слугують матеріалом для аналізу динаміки і розвитку релігійного життя громад УАПЦ Донеччини й Луганщини на протязі 1920— 1930-х років взагалі.

В відсотковому відношенні по Донецькій губернії автокефальна церква відповідно склала від загального числа 2,7 % громад й| 3,5 % прихожан. Від числа священників (1925 рік) — 0,5/%. Одна з автокефальних громад числом 500 чоловік діяла у заводському або залізничному селищі. Можна стверджувати, що мова тут йде про Слов'янський Олександро-Невський храм на залізничному вокзалі цього міста, район якого довгий час називався селищем Новослов'янським (зараз входить в межі Слов'янська).

На 1925 рік в Донбасі було зафіксовано 2 священники й 2 диякона УАПЦ в Артемівській Окрузі й 1 священник в Старобільській. Це поки що все, що відомо про стан Української Автокефальної Православної Церкви першого (довоєнного) періоду її діяльності на Донбасі.

Про другий період — 194144 років, за часів німецької окупації — матеріалів, доступних дослідникам, ще менше.

У листопаді 1941 року в Маріупольській газеті (редактор. — міністр УНР часів Центральної Ради М. Стасюк) з'явилася стаття «Рідна церква». Зокрема, в ній зазначалося (подаємо за російським джерелом): «...национальный смысл украинского народа требует немедленного создания украинской родной церкви. Кто это из отцов духовных не понимает... того нужно изгнать из рядов церковных пастырей украинского народа. Всяким москвофилам не место в духовном соборе украинской православной церкви!..».

Майже зразу на неї відгукнувся протоієрей Кіпріан Оржицький, котрий писав: «Тепер прийшов час зробити православну церкву в Україні самостійною». Як витікає з подальших публікацій «Маріупольської газети», О. Кіпріна було призначено благочинним цієї округи й одночасно він правив службу в автокефальній церкві Маріуполя. УАПЦ діяла також в Слов'янську, де їй було передано весь Олександро-Невський храм й парафія якої уціліла тут до початку 1944 року, в Архангело-Михайлівськім храмі с. Олексіїво-Дружківки (поруч з м. Дружківкою), Донецьку і Горлівці.

Відомо про конфлікт між прихильниками українського православ'я й московського патріархату восени 1942 року в Олексіїво-Дружківці, що, врешті, був вирішений на користь українців після втручання німців.

Найбільш інформації вдалося зібрати про УАПЦ в Слов'янську, Тут, з листопада 1941-го й до початку 1944 років правив службу о. Петро (Сахно). Він походив з Полтавщини, автокефальним священником був ще у 1920-х роках й відсидів до війни за це вже один строк. Коли, прийшли у місто німці, о. Петро став ініціатором і першим священником поновленого приходу Слов'янської УАПЦ. Можна припустити,, що Сахно був пов'язаний з українською націоналістичною організацією редактора місцевою «Донецької газети Кравцова, якого розстріляло гестапо, та групою українських педагогів, опрацювавших і випустивших у світ в Слов'янську 1942 року два (відомі) українські підручники для навчання у початковій школі з творами розстріляних або заборонених українських поетів і письменників, за що переслідувався німцями. Його доля після 1944 , року — біла пляма. Відомо тільки, що у 1970—80 роках о. Петро Сахно був священником російської церкви в Олексіїво-Дружківському молільному будинку (приміщення автокефальної церкви, яка тут була у 1941—43 роках, більшовики зруйнували), аж до своєї смерті в середині 80-х. Могила, його й по-сьогодні знаходиться коло храму, у якому він правив службу в останні роки життя.

Протоієрей Кіпріан Оржицький і священник о. Петро Сахно — лишень ці два прізвища відомі з усіх автокефальних діячів Донбасу 1941—44 років. Встановити імена інших — обов'язок теперішніх українських патріотів.

 

Головні тенденції, що прослідковуються у церковному житті УАПЦ 1922—44 років на Донбасі.

1.                  Українські церкви утворюються там, де є сильний здоровий український елемент, в центрах козацького життя XVIIXVIII століть — Слов'янську (Торі), Дружківці, Маріуполі (Домасі) й на Старобільщині.

2.                  УАПЦ прийшла на   зміну  національному  українському  рухові як легальна його форма, після придушення українських змагань в Донбасі  1917—20 років, найперш організувавшись там, де вони проявили себе найбільш активно (Маріуполь).

3.                  Український церковний рух проникає в середовище робітництва (Слов'янськ), у 1941—44 роках він охоплює навіть території, де національна свідомість українців в часи Визвольничих змагань була недостатньою для перемоги тут українських сил (Горлівка, Донецьк).

4.                  Існує тривкий духовний зв'язок поколінь українців у питанні утворення своєї національної церкви на Донбасі (в Олексіїво-Дружківці автокефалія існувала двічі, а у Слов'янську відтворилася у 1990-х роках втретє за останні 70 літ української історії).

5.                  Можна поспівчувати тим російським авторам, які стверджують, що автокефалію у Донбас привезли в обозі Гебельсівського відділу пропаганди «Штаффель».

Українська Православна церква рідна й близька донецьким українцям. Вони її відроджували, вони її захищали й за неї гинули від куль більшовиків та гестапівців, і вони, в кінцевому підсумку, як тільки з'явились такі можливості, утворили в роках 1989—96 47 парафій Української Православної Церкви Київського Патріархату.

В світлі всього, що вже було сказано, сьогодні все частіш стає питання про спадковість церковного майна, діючих храмів, храмових будівель, що використовуються не за призначенням, монастирів і т. д. на терені Луганської і Донецької областей.

Автор бере на себе відповідальність заявити, що так звана УПЦ МП, або простіше — філіал Російської православної церкви в Україні й зокрема Донбасі, утримує десятки й сотні церков та монастирів незаконно, обібравши й привласнивши собі бувше майно не лишень УАПЦ але й самої Російської Православної Церкви патріарха Тихона та її відламів — катакомбної Російської Зарубіжної православної церкви у вигнанні.

Історія православ’я в СРСР та Росії з моменту жовтневого перевороту 1917 року тотально перекручується й замовчується. Зацікавлений у цьому не якийсь міфічний зовнішній ворог, а сам Московський патріархат, почуваючи себе у безпеці тільки то коли його вірні взагалі не володіють якоюсь достовірною інформацію про життя цієї церкви у 1917—91 роках. Оскільки чогось позитивного Московська патріархія на чолі з Алексієм II сучасному суспільству запропонувати не може, всі її «проповіді» в останні 5 років зводяться до закликів «проклясти», «відлучити» або «заборонити». Автоматично такий режим управління перенесений й в УПЦ МП в Україні. Більшість російських церковних ієрархів цієї конфесії хочуть бачити своїх священників простими виконавцями треб (поховання, відспівування і т. д.), консервуючих прихожан на рівні світогляду російського селянина XIX століття. Фінансована Москвою, Російська церква на Україні стала п'ятою колоною, завжди готовою підтримувати будь-які агресивні наміри самої Росії відносно Києва.

І все ж таки,— ця структура, не зважаючи на її зовнішній моноліт, є самою уразливою з усіх інститутів російського впливу в Україні.

Скринька відкривається просто: історія так званого релігійного утворення «РПЦ» у 1927—96 рр.

У серпні 1917 року, вперше після двохсотрічної перерви, відкрився Помісний Собор Православної Російської Церкви й було поновлено патріаршество у соборній формі. Головні рішення, прийняті, тоді: 1. Помісним собором у серпні 1918 року визначено, що духовенству недопустимо займатися політикою від імені церкви, але як громадяни держави, архієреї, священники і прихожани мають право брати участь у політичній діяльності кожен індивідуально; 2. Канонічно заборонено утискати будь-кого в церкві через різницю політичних поглядів; 3. Собор прокляв боговідступну владу й заборонив віруючим мати з нею стосунки; 4. Прийнято постанову, за якою в разі смерті патріарха, призначався місцеблюститель, що мав зібрати вільний канонічний Помісний Собор для вибору нового Патріарха.

Вже восени 1918 року більшовики перервали роботу Собору, однак його делегати ще встигли прийняти, незадовго перед цим, статут Єпархій та парафій.

Після смерті патріарха Тихона у 1925 році, місцеблюстителем патріаршого престолу став митрополит Петро (Полянський), але через два роки радянська влада санкціонує його арешт. Не зважаючи на це сану з нього ніхто не зняв й до самої своєї мученицької смерті в радянських таборах у 1938 році митрополит Петро лишався єдиним законним місцеблюстителем патріаршого престолу Російської Православної церкви.

1927 рік позначився появою церковного самозванця. Скориставшись арештом Полянського, митрополит Сергій (Страгородський), всупереч канонам і статуту церкви, оголосив сам себе «замісником патріаршого місцеблюстителя».

Слід зазначити, що Страгородський не входив в список тих чотирьох кандидатів патріаршого місцеблюстителя, які були названі у своєму заповіті патріархом Тихоном, тож ці дії справедливо були оцінені як перші кроки у напрям! до розколу Російської православної церкви. Самозванець створив при собі анти канонічний «тимчасовий синод», що на диво швидко був визнаний ГПУ й радянською владою. Саме з цього моменту починається історія нового церковного утворення, створеного всупереч статуту Російської церкви 1918 року й правилами Вселенських Соборів, яке за своєю структурою більш підходить під визначення «тоталітарна секта». Його прямим духовним й юридичним правоприємником і є сьогодні в Україні УПЦ Московського патріархату.

Починаючи з 1927 року, канонічна правоприємність офіційної церковної влади в російській церкві була перервана.

У 1927 році Сергій Страгородський опублікував свою сумнозвісну Декларацію, де радощі соціалістичного раю оголосив радощами своєї церкви.

Після цього розкол став неминучим. Декларацію не визнало коло 60 архієреїв, що вже знаходилися на Соловках й усі ієрархи російської Зарубіжної церкви. Канонічно законні митрополити, що ще лишалися на волі, благословили своїх вірних на непідкорення церковному самозванцю. Розпочинає діяльність катакомбна церква, на яку звалився весь головний удар НКВД.

Вершиною блюзнірства позначився 1934 рік, коли Сергій оголосив себе новим патріаршим місцеблюстителем при живому митрополитові Петру Полянському, що гнив у таборах.

Подальший терор 1937—38 років призвів до повного винищення усіх служителів церкви, уцілілих раніш на волі. Навколо Сталіна лишилося лише невелике число найбільш відданих сергіан (коло 100 осіб).

У 1943 році, в і розпалі війни, великий кормчий вирішив зіграти на почуттях віруючих, відновивши Російську церкву. По в'язницях і таборах віднайшли й звезли до Москви, уцілілих лояльних до радянської влади єпископів для вибрання нового «патріарха». 19 духовних осіб оголосили себе «православним собором», на якому, зневаживши всі ключові основи Вселенського й російського православ'я, оголосили Сергія Страгородського «патріархом всєя Русі».

Новоутворену релігійну організацію (язик не повертається назвати ці «збори» церквою) назвали теж по-новому «Русская Православная церковь» замість традиційного «Российская». Цим, особисто Сталін і Берія, підкреслили її шовіністичний характер, готуючи суспільство до майбутньої післявоєнної боротьби з космополітизмом.

У 1945 році, після так званого «Помісного Собору РПЦ», було прийняте «Тимчасове положення про управління...», що повністю протирічило канонам Православної Церкви. Три особи, підпорядковані КГБ, на чолі з «патріархом Московським і всєя Русі» отримали більше влади, ніж Помісний собор й петровський синод, разом узяті. Але це ще не було вершиною падіння. Якщо до 1917 року російські імператори все ж вважалися принаймі православними християнами, ,то починаючи з 1943—45 років «Русская Православная церковь» повністю підпорядковується атеїстичному червоному режимові. Справжньою «матір'ю» РПЦ став 4 відділ 5 управління КГБ, з яким ця «православна церква» товаришувала до часу невдалого серпневого перевороту 1991 року.

Така коротка історія виникнення й існування того тоталітарного російського церковного утворення, що існує сьогодні на Україні під назвою Української православної церкви Митрополита Володимира (Сабодана), філіалу Московської РПЦ.

Зайве говорити, що всі храми КГБ передало у 1943—45 роках після червоного «визволення» України саме своїм «кишеньковим» служителям зі складу цієї конфесії. Після вступу радянських військ на терені Донбасу насильно ліквідовувалися приходи УАПЦ, зокрема, у Слов'янську, Олексіїво-Дружківці й по інших містах Олександро-Невський «Собор» на залізничному вокзалі Слов'янська, де ще у 1922—ЗО рр., а потім у 1941—44 рр. двічі діяла парафія УАПЦ (в свій перший період — у спільному користуванні з тихонівцями), переданий разом з всім майном після II світової війни УПЦ МП. Зокрема, на дзвіниці й сьогодні знаходиться головний дзвін, привезений українцями з Полтавщини в часи відновлення храму 1941 року. Сама церква, побудована ще до 1917 року, утримується УПЦ МП у своєму неподільному користуванні, хоча виключні права мають на неї УПЦ КП, як правоприємниця УАПЦ й Зарубіжна російська церква патріарха Тихона. Саме тому, в Росії й Україні ведеться шалена боротьба проти обох   вищеназваних  церковних конфесій представниками РПЦ.

Не має прав російська церква й на козацький Святогірський монастир та Воскресенську церкву на соляних озерах у Слов'янську.

Перші згадки про монахів у Святих горах відносяться до 1624 року, коли, як зазначає академік Д. І. Багалій в «Очерках колонизации...» та «Історії Слобідської України», там вже жили монашеським життям вихідці з-за Дніпра. Про український характер Святих гір 1-го (відомого) періоду 1624—67 років зазначає у своїх публікаціях й науковий співробітник Слов'яногірського історико-арх. заповідника Е. Кравченко в рр. 1990—92. Воскресенська ж церква у Слов'янську традиційно вважалася найстарішою церквою Слобідської України, що збереглася, бо Дмитро Багалій подавав дату її будівництва як 1657 р.

Для істориків це означає: Святогірський монастирі як і вищезгадуваний храм, фактично й юридично не могли бути російськими в момент свого заснування й початкового періоду церковного життя оскільки до 1667—68 рр., — часу утворення Бєлгородської єпархії РПЦ, на дану територію просто не поширювалася влада російського патріархату.

Отже, питання можна ставити лише у одному аспекті — про повернення споруд Святогірського монастиря, Воскресенської й Олександро-Невської церков (єдиному законному їх спадкоємцю Українській Православній Церкві Київського Патріархату.

Поки що є відкритим питання; про храми, де діяли парафії УАПЦ в Донецьку, Олексієво-Дружківці, Горлівці, Маріуполі й двох до сьогодні невідомих містах або селах краю у 1922—ЗО та 1941—44 роках. Та впевнено можна стверджувати вже зараз: церкви та монастирі в Донецькій й Луганській областях, як і по території України загалом, збудовані до 1927 року, УПЦ МП утримує незаконно, не маючи перш за все на це юридичних прав.

Ось причина того «Валтасарового бенкету», що розгулявся по Донбасу в останній час. Його породив жах російського єпископату перед лицем перспективи відібрання награбованого в роки радянської влади майна й повернення церковної власності його законним володарям.

З відродженням ,української церкви все гостріше дискутується питання про перехід російських приходів в Україні під омофор Київського патріархату. Тому в своїй роботі ми вирішили подати без коментарів цитату з одного сучасного документу.

«Сіється в немочі, а постає в силі» (1 кор., 15, 43). «І сьогодні з Волі Божої під благословенний омофор Української Православної Церкви Київського Патріархату, як правдивої і канонічної національної Української Церкви — спадкоємниці древньої Київської митрополії, йдуть не тільки православні українці, але й росіяни, греки, німці, італійці, французи, португальці, канадці й багато інших народів. Сьогодні молитву за предстоятеля Української Помісної Церкви підносять більше, як у двадцяти країнах світу і на всіх континентах! Київський Патріархат сьогодні — це біля 3.000 парафій, 22 єпархії в Україні, єпархії в Італії, Франції, Німеччині, Росії, Бразилії та інших країнах, десятки монастирів, Духовні Академії і Семінарії...

Москва залякала вас анафемами та церковними покараннями. Невже у вас не! вистачає мужності постояти за свою Українську Церкву? Доки ви будете рабами чужинців? Ви —і плоть від плоті українського народу, ви живете на українській землі, їсте український хліб, вас виростила і виховала українська мати ї коли вас прикличе Господь у Своє вічне Царство, ваші тіла прийме українська земля.

Зробіть же, нарешті, рішучий крок від Москви! До якого часу ви будете терпіти у своєму середовищі агафангелів і іонафанів — відкритих ворогів Помісної Православної Церкви на Україні? Чому вони хазяйнують у нашому українському домі? Невже ви забули про своє первородство ї продали його за сочевичну юшку біблійського Ісава? Хіба ви не .пам'ятаєте, що світло Христової віри на Русі засяяло з Києва?

Пробачимо, браття, образи один одному і будемо разом будувати Українську Православну Церкву!».

(Зі Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату до єпископату, духовенства, чернецтва  та  віруючих УПЦ  Московського патріархату. 1996 рік).

Hosted by uCoz